У країні починається підготовка реформ, у тому числі й скасування кріпака ладу. Гончарів і Тургенєв радувалися й привітали ці реформи. Тургенєв завжди називав себе «шанувальником» 19 лютого 1861 року (скасування кріпосного права). Гончарів, хоча й мало й неохоче висловлювався на ці теми, уважав 19 лютого 1861 року початком нової епохи в розвитку Росії. Ще в 40-х роках Гончарів вірив у те, що скасування кріпосного права і його залишків принесе із собою загальний добробут, і всією своєю творчістю він намагався підтвердити цю думку. Гончарів і Тургенєв, як і інші росіяни ліберали, страшилися революційних бур. Гончарову так само, як і Тургенєву, «претил мужицький демократизм Добролюбова й Чернишевського». Гончарів-Цензор не за страх, а за совість бореться з «нігілізмом» як з «злом», що «криється в незначному колі самої юної, незрілої й нерозвиненої молоді, осліпленої й спантеличеним деяким зухвалим і зловмисним агітаторами, що нині вийшли або вилученими мірами уряду з поприща діяльності». Відношення Тургенєва до «нігілізму» було складніше. З одного боку, він зі співчуттям ставився до передової молоді, випробовував до Базарову, по власному визнанню, «потяг, рід недуги». Але в той же час цілком закономірним був його відхід з «Сучасника» - центра революційної демократії, журналу, очолюваного Чернишевським, Некрасовим, Добролюбовым.
Багато в чому схожі тургеневские й гончаровские герої. І справа отут не тільки в спільності життєвого матеріалу, але й у близькості ідейних позицій письменників. Обоє письменника симпатизують «зайвим людям».
Взаємна ворожість, породжена необґрунтованою підозрілістю Гончарова й внутрішнім розходженням творчої манери двох чудових російських романістів, ця, по вираженню самого Гончарова, «жалюгідна історія» на багато років затьмарила Життя письменника. Не могла не відбитися вона й на роботі над «Обривом». У трьох верстах від Симбірська, на узліссі лісу, розкинулася садиба поміщика Киндякова. До садиби примикав великий фруктовий сад, що спускався до Волги, а за ним був обрив. Киидяковская гай був улюбленим місцем заміських прогулянок симбирских жителів. Любив тут бувати й Гончарів
«З однієї сторони Волга, із крутими берегами й Заволжям; з іншого боку - широкі поля, оброблені й порожні, яри, і все це замикалося далечінню гір, що синіли. Із третьої сторони видні села, села й частина міста», - так писав Гончарів про ці місця
Зустрічі з рідними місцями, красунею Волгою завжди були радісними для письменника. Тут він відпочивав від суєти петербурзького життя, запасався новими враженнями
Навесні 1862 року Гончарів, замість звичайної поїздки за кордон для лікування, приїхав у Симбірськ і зупинився у своєї сестри Ганни Олександрівни. На його прохання сюди приїхала із села і його нянька - Аннушка.
У гостях у сестри було «добре, як при маменьке». Маленький будиночок Набитий був, як вулик, розташованими до Гончарову людьми. Усе намагалися створити умови для роботи письменника, і ці старання вносили в будинок суєту й шум. А іноді набіжать племінники, нашумлять, накричать і кінчається вся справа тим, що він сам починає шуміти й іде з ними на Волгу й вполя.
«Дядько, - писала племінниця Гончарова, - був дивно витончений у всім: у манерах, у розмові, навіть в окремих вираженнях, що мені особливо подобалося». Але часом, за її словами, він був дратівливий, страждав головними болями - перед дурною погодою або грозою. Гончарів уникав зайвих зустрічей і працював над новим романом. У вільний час він відправлявся на прогулянку, багато ходив, любив гуляти по високому березі, де відчувався подих Волги
Але робота над романом ішла туго, Гончарів розумів, що не можна закінчити добуток, поки він не розбереться у швидко мінливого російського життя. Пройшло три роки. У квітні 1868 року Стасюлевнч - редактор журналу «Вісник Європи», прослухавши три частини нового роману Гончарова, домовився з автором про друкування роману у своєму журналі. «Це принадність високого калібру. Що за глибокий талант! - писав Стасюлевич 28 березня своїй дружині. - Одна сцена краще іншої. Думаю, що цей роман не мине «Вісника Європи»; недарма ж автор нікого не допустив до слухання роману, крім мене».
Успіх читання окрилив Гончарова. З наснагою прийнявся він за закінчення роману
Стасюлевич квапив Гончарова, наполегливо радив виїхати за кордон - писати роман. І в тім же 1869 року Гончарів виїхав у Киссинген. Там він намагався не зустрічатися зі знайомими, шукав самоти, тиші. І як завжди - раптові зміни настрою, що виникають під впливом незначних обставин. Те раптом наступав підйом сил - і він писав відразу целую главу, а те через «чортову ляльку», що оселилася навпроти й змучила письменника грою па фортепьяно, упадав у творчу депресію. А потім знову наступав період щиросердечного підйому. І якщо в червні роман був ще тільки «у голові кінчений», те до вересня 1868 року він вчерне був закінчений і на папері. «Цей роман - було моє життя: я вклав у нього частина самого себе, близьких мені осіб, батьківщину, Волгу, рідні місця. Всю, можна сказати, свою й близьку мені життя...», - писав пізніше Гончарів
Зустрічався з Гончаровым письменник П. Д. Боборыкин пише: «Мені довелося услыхать від нього одну досить коштовну подробицю про те, як писався «Обрив». Це було, здається, ще під час прогулянок наших по Берліну
Останню частину «Обриву», задуманого їм так давно, він писав за кордоном, на водах і, якщо добре пам'ятаю, - Впариже.
- Цілими днями писав я, - розповідав він, - з ранку до вечора без усяких навіть маленьких зупинок, точно мене що несло. Траплявся цілий друкований аркуш списувати в день і більше, і так швидко, що в мене робився біль у пальцях правої руки, і я через неї тільки зупиняв роботу
Адже це було в другу половину 60-х років, коли Гончарову було вже за 50 років... В «Обриві» загальний задум і окремі особи зазнавали критики; але мова майже скрізь так само гарна й колоритний, як і на кращих сторінках «Обломова».
За рік до опублікування «Обриву» у помірно-ліберальному «Віснику Європи» Н. А. Некрасов звернувся до Гончарову з реченням надрукувати роман в «Вітчизняних записках» - передовому журналі того років (Некрасов був редактором цього журналу), що продолжали революційно-демократичні традиції закритого урядом «Сучасника».