«Колишнє й думи» - найбільше й значительнейшее із творів Герцена. У цій книзі він з найбільшою повнотою, із силою й пристрастю генія виразив зміст своїх ідейно-творчих шукань. «Колишнє й думи» можна вподібнити літературному пам'ятнику епохи: жодне добуток 1860-х років, створене російським художником, не може щодо цього зрівнятися із книгою Герцена. Він міг би нічого іншого не створювати - ця книга ввела його навічно в історію російської літератури й у свідомість російського народу. Не створити її він але міг: всією попередньою літературною й суспільною діяльністю Герцен був підготовлений до створення «Колишнього й дум». Прожите й пережите ним владно вимагало осмислення - для себе, для однодумців, для всіх росіян. Герцен писав «братам по Русі», пояснюючи, чому і як він прийшов до задуму цієї книги: «Сповідь миючи потрібна мені, вам вона потрібна, вона потрібна пам'яті, святий для мене, близької для вас, вона потрібна моїм дітям».
Так що ж, він хотів лише висповідатися, тобто пояснити мотиви свого поводження й учинків, морально виправдати або, навпроти, викрити - себе, влади, збіг обставин, епоху? Адже так звані зайві люди майже все сповідалися, чому вони не змогли зробити нічого корисного... Але Герцен не був зайвою людиною. Навпроти, він був потрібним Росії людиною й до того ж людиною надзвичайної суспільної активності. І його сповідь придбала значення загальноросійського подвигу.
Особисті спогади викликали «сотні інших, все стар, напівзабуте воскрело», тіні минулого вставали перед ним, він зв'язував їх між собою... Що випливало за чим і чому в такої, а не іншої послідовності? Чи можна було змінити своє життя, повернути її в інше русло й що вийшло б у результаті такого повороту? Що було в його житті випадкове, а що - закономірне, невідворотне?
Герцен був переконаний, що особиста сповідь може мати суспільне значення. Для цього потрібно наситити її проблемами великої значимості. Будь-яка людина або бере участь у великих подіях, або вони позначаються на його житті; нарешті, воно може просто міркувати про їх - верб його міркуваннях неминуче відгукнуться думки, почуття, думки й оцінки його часу. В одній з ранніх передмов Герцен помітив: «Життя звичайної людини теж може викликати інтерес - якщо й не стосовно особистості, то стосовно країни й епохи, у яку ця особистість жила». Зі сповіддю Герцен мав намір з'єднати й достовірні спогади про свою епоху: він бажав увести у свою книгу не тільки те, що сам бачив і пережив, але й те, про що йому довелося чути або читати.
При цьому Герцен уважав, що документальна точність його описів зовсім не виключає чисто художнього способу викладу - з розкриттям типового в окремих явищах і особах, з відтворенням дійсності в образній формі. Його сповідь повинна була сприяти досягненню головної мети - нанести ще один удар по його заклятому ворогу, по самодержавству з його поліцейсько-бюрократичним режимом. Розповісти відверто, без оглядки, про миколаївську Росію - це значило б завдати удару але всеєвропейському жандармові: «Пора, нарешті, імперським комедіантам з петербурзької поліції довідатися, що рано або пізно, але про їхні дії, таємницю яких так добре зберігають в'язниці, кайдани й могили, стане всім відомо і їх, ганебні діяння будуть викриті перед усім миром».