«Три музи» Шукшина - про що отут, здавалося б, сперечатися? Людина найрідшої художньої обдарованості, блискучий письменник, глибокий і самобутній актор, розумний, що володіє потужною і яскравою уявою режисер, Василь Шукшин у всіх трьох своїх «професіях» досягла верхових успіхів. На тім би й покінчити: кесареві - кесарево...
Однак ще при житті Шукшина пішли ці розмови - про «синтетичний» характері його таланта, про те, що суміщеність в одній особі письменника, актора й режисера нібито істотно позначається й на його прозі, і на його акторському почерку, і на його мистецтві режисера-сценариста. Одні його хвалили й хвалять за це, уважаючи, що особлива виразність, «видимість» його прози сходить до досвіду Шукшина-Кінорежисера; інші, навпроти, уважають цю орієнтацію Шукшина на «зрелищность» недоліком, думаючи, що шукшинские «оповідання написані по своїх сценарних правилах, коли не враховується ні колір, не запах, ні звук, тобто коли немає внутрішньої пластичної змістовності прози, а є великим планом дія, що йде, що безпосередньо впливає в цю мінуту на людину, але не залишає глибокого враження»; треті ж взагалі розглядають в одному ряді й героїв шукшинской прози, і героїв його фільмів і роблять звідси найвищою мірою відповідальні висновки, що стосуються творчості Шукшина в цілому (судження Л. Аннинского на цей рахунок я вже приводив) .
Як бачимо, просте і ясне питання про «три муз» Шукшина обертається нежартівливим розбратом між цими музами й зобов'язує, таким чином, до розмови про самі істотні сторони шукшинского творчості
Л. II. Островський помітив один раз, що «покликаним до акторства ми вважаємо того, хто одержав від природи тонке почуття слуху й зору й разом з тим міцну вразливість. При таких здатностях у людини із самого раннього дитинства залишаються в душі й завжди можуть бути викликані пам'яттю всі потрібні вираження майже кожного щиросердечного стану й руху».
Великий драматург сформулював тут основу основ усякого художнього таланта - артистизм як здатність почувати й запам'ятовувати, зберігати в пам'яті й відтворювати. Ця здатність - загальхудожня, що не припускає поділу по видах мистецтва. Вона не обов'язково припускає властиво літературний талант (хоча він і може розвитися при її наявності: як відомо, багато акторів досить виразно виявили себе й у літературі - И. Ф. Горбанів, М. П. Садовский, К. С. Станіславський, В. И. Немирович-Данченко) ; літературний же талант, як і всякий іншої в мистецтві, без такої здатності попросту немислимий. У своєї узкоактерской модифікації ця здатність може ніяк не виявляти себе, але вона завжди є, завжди «працює» у вигляді здатності письменника перейматися думками й почуттями своїх героїв, творити свій мир, свою дійсність. До всього іншого вона може виявитися й у специфічно «акторських формах» - скажемо, А. II. Островський виступав в аматорських спектаклях (наприклад, в 1862 році він грав в «Ревізорі» разом з И. С. Тургенєвим і Ф. М. Достоєвським). Як режисер він ставив свої п'єси в Малому й Александринском театрах, він «проходив» з акторами всі ролі, аж до самих епізодичних. Неабияким актором був И. А. Бунін, якого Станіславський умовляв навіть вступити в трупу Художнього театру. У Мхате довгий час працював режисером М. А. Булгаков і навіть зіграв в «Пиквикском клубі».
Таким чином, суміщеність в одній особі письменника, актора й режисера - явище не настільки вуж рідке, воно випливає із самої природи художнього таланта. І унікальність Шукшина складається не в тім, що він взагалі сполучив у собі ці три різновиди артистизму, а в тім, що кожну з них він розвив до високого ступеня досконалості. І якщо вже говорити про справжню таємницю шукшинского таланта, то вона полягала не стільки в його багатогранності, скільки в тим унікальним, властивому лише великим художникам почутті міри, що дозволяло Шукшину точно дотримувати границь кожного з жанрів, що обираються їм,, будь те оповідання, кіноповість або фільм. От нотому-те намагатися відшукати в його прозі сліди, скажемо, кінематографічної стилістики або ж перевіряти його літературних героїв героями його фільмів - значить не визнавати за ним этою почуття міри, цього виняткового його артистизму
чиЗдатний він на героїчний учинок, подібний тому, який робить Гринька Малюгин? Напевно. Тобто навіть напевно здатний. Тільки це питання якось не спадає на думку, оскільки головне, що хоче йттенить Шукшин у Пашкипом характері,- в іншому. Героїчний учинок додав би цьому характеру зовсім інший колорит, приглушив би цю невловимо тонку гру фарб, зробив би нравственно-эстетический висновок оповідання твердим і повчальним
Інша справа героїчний учинок в «контексті» характеру Гриньки Малюгина. Тут він - органічний доданок Гринькиного характеру й «виконує як би подвійну функцію: з одного боку, він виявляє в Гриньке такі риси, які важко в ньому було припустити, з іншого боку - дозволяє розкрити відношення до нього самого Гриньки, теж досить несподіване й своєрідне. Зрозуміло, право читача - «домысливать» біографію й характер Гриньки, аж до того щоб припустити в ньому Пашкины властивості, так само як і в Пашке він, читач, може припустити здатність до героїчного вчинку. Сам же Шукшин в обох випадках ставить крапку там, де це й пропонується логікою характерів його героїв